Вкид №27 — Мама в креативі: місія нездійсненна

«Фу, ну ти й смердиш», — одного разу подумала я, схоплюючись з робочого місця і стрілою вилітаючи в коридор, щоб ковтнути свіжого повітря. Повітря, однак, не було ніде в тому жахливому офісі. Маленька кімната, де ми сиділи, мала кілька вікон тільки з одного боку, а значить — жодних протягів. Вікна, до того ж, ніколи не відкривалися, тому розраховувати на бодай якийсь бриз було марно. Так, ми користувалися лише кондиціонерами. Взимку й улітку. Сперте, сухе повітря, що виїдало очі й розносило запахи тіл більше двадцяти людей у замкненому приміщенні. Я б назвала це кунсткамерою. Особливо коли ти вагітна.

Я сиділа біля вікна, завжди сумно вдивляючись у вулицю й мріючи про свіжість. А переді мною сидів хлопець. Стіл до столу, тільки боком. І від нього жахливо тхнуло. Щоправда, усвідомила я це повною мірою лише на третьому тижні вагітності. Мене майже знудило на стіл, і я вискочила в коридор. Там, до речі, теж не було жодного вікна — тільки багато штучного світла й двері по обидва боки. Треба визнати: хлопець навпроти був чудовим і веселим, і до третього тижня нічого не віщувало бар’єру між нами. Ми класно спілкувалися. А потім мене різко знудило.

У коридорі я зіткнулася зі своїм начальником і відразу випалила, що не можу сидіти напроти цього смердюка, будь ласка, пересадіть мене і взагалі я в положенні. Наступного дня мені дали стіл біля самого виходу, де просочувалися тонкі струмені повітря з кімнати в коридор. Тепер мені не тхнуло, і на найближчі сім місяців цей стіл став моїм затишним куточком, де я вирощувала живіт, дивилася Комаровського й спостерігала збоку за креативним кипінням навколо.

На той момент я працювала у великій медійній компанії, у відділі креативу, й отримувала повністю білу, доволі велику зарплату. У ті часи (2013–2014) це було рідкістю: знайти роботу з повністю білою зарплатою. Як правило, пропонували мінімалку офіційно, а решту — в конверті. Такі умови, звісно, не були вигідними для молодої мами, адже декретні виплачуються саме з офіційної частини. Тому, коли я вирішила завести дитину, я знала, що треба знайти роботу, яка дасть максимум захисту й гарантій. І я її знайшла. Не те щоб спеціально — мені пощастило отримати офер, після "агенції, в якій я не працювала", від компанії, яка платила чесно. Хоча, якби не плани на вагітність, я б туди не пішла: надто вузьким було поле для креативу, та й сам креатив завжди стояв останнім після медіабаїнгу. Радувало лише те, що там працював Марк, і керівництво виглядало лояльним. А ще я виграла тендер своїм тестовим і відразу посіла цілком упевнене місце копірайтерки в маленькому креативному відділі.

У цьому ж відділі працювала висхідна зірка дизайну — Настя Жеребецька, уроджена Птічек. Мені здавалося, що вона виконує роль дизайнера, але коли я попросила підібрати чи намалювати картинки для презентації, вона глянула на мене як на недоумку: мовляв, ти серйозно? Я зрозуміла — Настя не для «підбору картинок», а для справжнього мистецтва. І дуже скоро вона довела це кількома вибуховими проєктами, такими як EmojiNation і «ніхто не Вуді Аллен». Про неї написали не тільки українські ЗМІ, після чого вона швидко покинула наше безглузде агентство й пішла шукати щастя у більш креативних місцях.

Ми лишилися з Марком. Його змістили з керівної посади, найнявши над нами нового начальника. Наші будні перетворилися на довгі прогулянки, ситні обіди й задушевні розмови на свіжому повітрі. Ми разом плекали мою вагітність.

Іноді я дозволяла спекулювати моєю вагітністю. Наприклад, на презентації дитячого харчування я була зіркою програми. Всім здавалося, що я щось тямлю в цій темі, й я робила вигляд, що так і є, перелопачуючи гори інформації в інтернеті. На самій презентації ефект був приголомшливий: вагітна копірайтерка презентує ідеї для дитячого харчування. Джекпот і райдужні єдинороги! Здається, ми виграли вже в той момент, як я переступила поріг мітинг-руму.

Після народження дитини я працювала над цим проєктом з дому: придумувала контент-план для соцмереж бренду й писала пости.

На період моєї вагітності також припав час, коли у Facebook діяли заглушки перед входом у групи. Там можна було пройти гру чи тест і вже потім долучитися до спільноти. Цей діджитал-атракціон тривав недовго, але ми встигли вигадати з десяток інтро-ігор для різних брендових ком’юніті. Не знаю, чому Facebook прибрав цю фічу, але було весело заманювати людей у нудну групу бренду шампуню через екстрим-гру, де альпініст підкорював крижану вершину. Я кайфувала від цієї роботи й щодня вигадувала ідеї для заглушок, вперемішку з переглядом відео Комаровського про щеплення немовлят.

Наминаючи цілий «Київський торт» в одне лице на офісній кухні, я думала, що мені неймовірно пощастило народжувати саме в цій компанії. У результаті мені виплатили щедрі декретні, яких вистачило, щоб рік ні в чому собі не відмовляти (звісно, за умови, що оренду й харчування тягнув чоловік). А вже за рік я повернулася на роботу з підвищеною ставкою. Чому? По-перше, долар зростав. По-друге, начальником відділу став мій колишній смердюк-сусід по столу, і ми домовилися про підвищення при неповному робочому дні.

Протягом року у декреті я не відчувала, що випадаю з бізнес-повістки або втрачаю навички. Я написала свою першу книгу, видала за декретні гроші і успішно продавала в соцмережах. Почувалася затребуваною й амбітною, бо завжди мріяла бути письменницею, а не рекламісткою, а тому думки про роботу мене особливо не турбували. Я знала, що повернуся в той самий офіс, на ту саму посаду, але на півставки. Але наприкінці першого року я вже відверто мріяла повернутися в офіс — і мої п’яти іскрили, коли я бігла на маршрутку в бік улюбленої роботи та соціалізації.

Щоб ви знали: мам на парт-таймі в офісах ніхто не любить. Особливо, якщо ти єдина молода мама в колективі. Єдина і безкомпромісна. Я вирішила народити дитину в 30 років, тому що я вже добряче втомилася працювати за останні 9 років, а тому в мої пріоритети ніколи не входили ні асапні задачі, ні брифи на вчора, ні презентації на завтра. Я безцеремонно вставала рівно о 16.00 і йшла, не помічаючи докірливих, злісних і заздрісних поглядів, які супроводжували мене з усіх боків. Я знала, що мене ненавидять, але не прогиналася під «мінливий світ» — мені потрібно було забрати дитину з садочка рівно о 17.00 і крапка.

Згодом на мене узагалі перестали зважати. Пам’ятаю, як ридала навзрид на робочому місці, пишучи складного листа мамі, з якою були вкрай важкі стосунки. На другий рік життя дитини у мене розвинулася стійка післяпологова депресія. Сльози лилися градом, я схлипувала, але жодна людина в офісі не підійшла до мене, щоб заспокоїти або запитати, що сталося. Це було дуже показово. Наше взаємне з колективом байдуже ставлення одне до одного досягло свого піку.

Але ще до цього я вичавлювала зі своєї безсовісності все, що тільки могла. Якось улітку, коли дитині був другий рік, я поїхала на море на місяць і забула попередити начальство. Ні, я хотіла, правда. Але якось так вийшло, що в останній день перед від'їздом мого друга-начальника в офісі не було, й я просто сказала груп-хеду, що їду у відпустку на 3–4 тижні. Мабуть, вирішивши, що цей факт вже був схвалений згори, груп-хед благополучно забув про нього миттєво після нашої розмови

Через місяць я спокійно повернулася до офісу. Ха-ха! Мій друг-начальник смердюк викликав мене до себе і сказав: «Як ти могла?». Я відчула себе жахливою засранкою, бо реально підірвала довіру не просто людини, з якою була в хороших стосунках, але людини, що займає найвищу посаду. Він так і сказав тоді: «Я зробив для тебе все, що ти просила» (малося на увазі підвищення, гнучкий графік, ніякого напруження). Мені було страшенно соромно і нічого сказати у відповідь. Мені не було виправдання.

Наші стосунки зіпсувалися. Тоді ж він оголосив, що йде на підвищення, а його місце займає гівнюк, що сидить через стіну від мене. Це був удар і початок кінця. Було безглуздо робити начальником креативного діджитал-відділу старшого сисадміна, але логіка маленьких "не-до-креативних" підрозділів така: ставити на чолі того, хто в принципі не проти, тому що підходящих-то особливо і немає.

Чому про мене не згадали раніше, запитаєте ви? Чому за місяць незапланованого відпочинку мені виплатили зарплату без будь-яких питань? Що ж, це одна з небагатьох переваг роботи в компаніях-гігантах - тебе просто ніхто не помічає, а зарплата нараховується автоматично щомісяця в один і той же час фінансовим відділом, якому наплювати, працюєш ти чи філониш.

У цієї історії немає щасливого кінця, але є абсолютно абсурдний і дурний фінал, який наздогнав мене через півроку роботи під керівництвом нового гівнюка-начальника. Якось ми поверталися з презентації для Водафон, де я захищала ідеї і були великі шанси на перемогу, коли по дорозі до машини гівнюк відвів мене в сторону і сказав так: «Наш груп-хед звільняється. Хочеш зайняти його місце?». Тенденція звільнень з нашого жалюгідного креативного апендикса не могла не засмучувати. Мабуть, у цього гівнюка просто не було іншого вибору. Я стояла і дивилася на нього, кутаючись від холоду в комір. «Так», — відповіла я без ентузіазму. І він натхненно вигукнув: «Чудово! Тоді обговоримо в офісі найближчими днями!».

А за тиждень він викликав мене у мітинг-рум, пробурмотів щось про те, що передумав, і запропонував звільнитися за власним бажанням. Я нервово розреготалася і встала з-за столу. Настільки ідіотського повороту подій неможливо було не очікувати.

Я звільнилася одним днем. На прощання послала гівнюку повітряний поцілунок із підтекстом середнього пальця. Марк проводжав мене до вулиці сумно й приречено. Він лишався єдиним креативним креативом у цьому дивному місці.

Я відчувала втрату, розруху й водночас вдячність за все, що дала мені ця компанія. Напевно, більше, ніж будь-яка інша. Хоча — ні, брешу. Наступна дала трохи більше. Або то було чергове везіння. У будь-якому разі — це звільнення точно не стало кінцем моєї рекламної історії.

___________________________________________________

Підписуйся на Рекламний Вентилятор 👇