Вкид №20 - На боці клієнта

На початку 2000-х у креативників було кілька заповітних бажань: виграти фестиваль, поїхати за кордон на зйомки або навчання, потрапити в круту міжнародну мережеву агенцію або... на бік клієнта.

Стороною клієнта тоді називалися, як правило, великі корпорації з іноземними інвестиціями, такі як Nestle, Henkel, Coca-cola, L'Oréal, Danone, Kraft та інші. Здавалося, що працювати в них крутіше, бо більше стабільності, більші бюджети, зрозуміліша стратегія, солідніший портфель продуктів. З іншого боку: нудьга, мало різноманітності, однотипні проєкти, мало креативу і, звісно ж, жодних фестивальних робіт. Однак працювати з такими гігантами було престижно і корисно для резюме. Там можна було добре заточити навички, сформувати стратегічне мислення, зрозуміти потреби бізнесу зсередини і глибоко вивчити споживача. І, звісно ж, там більше платили.

Свого часу мені теж пощастило, якщо так можна висловитися, попрацювати на стороні клієнта. Перший раз це була алкогольна компанія, яка займалася експортом елітних напоїв і виробництвом не дуже елітних. Другий раз - сигаретна компанія, а саме Philip Moris. Яка іронія! Що може бути веселіше для 20-ти річного креативника, ніж рекламувати бухло і сигарети! (Фейспалм)

Що ж, почнемо з бухла. Пам'ятаю, якими смішними були дві співбесіди, які я проходила в цій компанії. Перша - з керівником «письменницького» відділу, милою короткостриженою жінкою в окулярах, яка звільнилася одразу ж, після того, як затвердила мене на посаду. Друге - з ексцентричним, піжонського вигляду, маркетинг-директором, до якого я прийшла в повному віддзеркаленні його стилю: яскравих окулярах дивної форми, квітчастій сорочці, браслетах і дещо укорочених штанях широкого крою. І звісно ж, кричущі модні кеди кислотного кольору. Він окинув мене зацікавленим поглядом і посміхнувся. Йому явно подобався мій (його) стиль. Співбесіда пройшла швидко, як по маслу. І вже за кілька днів я їхала на свій перший робочий день.

Офіс компанії знаходився у чорта на куличках, буквально за межею міста в промзоні, куди працівників від метро відвозила корпоративна маршрутка. Якщо ти, не дай боже, запізнився на маршрутку, яка відчалювала рівно о 8.45 ранку від кінцевої станції метро, то все - день ти прогуляв. Пунктуальність і дисципліна - були основними стовпами в розкладі корпоративної маршрутки: 8.45 - від метро, 18.00 - до метро. Дорога займала рівно 15 хвилин, а отже, якраз о 9.00 всі співробітники прибували стрункою шеренгою до дверей алкогольного заводу і, п'якаючи карткою, проходили всередину темного совдепівського коридору, обтиканого по обидва боки сірими дверима, що ведуть в однакові кабінети.

Якщо ти запізнився на маршрутку, то крім задоволення подорожувати в приміській маршрутці, тобі надається унікальна можливість прогулятися ще хвилин 10 від зупинки до офісу моторошним бездоріжжям з вибоїнами, де кожна вантажівка, що проїжджає повз, присипала тебе товстим шаром бруду й пилу, а навколо відкривався чарівний краєвид ангарів, гаражів та закиданок. Одного разу, крокуючи цією «казковою алеєю», я спостерігала перед собою дівчину, яка йшла в яскраво рожевих туфлях на підборах. Пізніше я з жалем дивилася на її туфлі під столом навпроти мене. Ця дівчинка виявилася моєю колегою по копірайтінгу.

В обідню перерву, людям пропонувалося дістати свої судочки і поїсти за столом. Ну або пройти в стрьомну їдальню і поїсти свої судочки там. Я віддавала перевагу більш збоченому варіанту. Я брала свої судочки і йшла аут. Дорога (та сама) від офісу вела тільки в два боки: до відомої нам уже зупинки і в протилежний бік - до цвинтаря! Вуаля! Що може бути прекрасніше, ніж прогулятися в обідню перерву мальовничим занедбаним кладовищем за містом? Тільки посидіти там на лавочці біля якоїсь могилки і поїсти свій судочок. Так я і робила. Пам'ятаю неймовірне, невимовне відчуття умиротворення. І тишу. Ніде більше у своїй кар'єрі я не чула такої тиші, як на кладовищі під час обідньої перерви біля офісу, де я працювала на стороні клієнта.

У свій перший робочий день у холі я зіткнулася з чоловіком середніх років у білій сорочці і радісно привітала його словами: «Вітаю! У вас теж перший день? Я - новий копірайтер! А ви, напевно, новий водій?» Він чемно мені посміхнувся і почав було відповідати, як вийшла якась дівчина і повела його з холу. Чому водій? Тому що напередодні ейчар сказала мені, що цього дня буде багато новеньких, зокрема й новий водій компанії, і я, звісно ж, побачивши чоловіка середніх років, зрозуміла, що саме він і водій. Було здорово розділити тривожну радість першого дня з іншим новачком, хоч ми й не встигли як слід поспілкуватися. Я ніколи не гребувала заводити дружбу з людьми різних соціальних прошарків, думала я, поки ейчар вела мене похмурим коридором до одних із сірих дверей. Відчинивши двері, ейчар завела мене до маленького кабінету, що складався з 4 прямокутних столів, розташованих один навпроти одного, і захоплено представила мене трьом людям, які сиділи за столами. Я в приголомшенні втупилася в чоловіка середніх років у білій сорочці, який сидів прямо навпроти вхідних дверей.

- А це ваш новий начальник, - сказала ейчар гордо, дійшовши до чоловіка і представляючи його, - Тож сьогодні у вас дві нові людини. Вітаю! І гарного початку роботи!

Чоловік подивився на мене по-батьківськи з ніжністю, і став розпитувати про мій досвід роботи, навіть не заїкнувшись про нашу ранкову зустріч. Наступного разу ми повернулися до теми «а ви - новий водій?» за кілька місяців під час прес-туру до Коблевого, коли «новий водій» і за сумісництвом мій новий начальник, п'яний як чіп ліз з одного балкону на інший, тому що загубив ключі від номера, в якому залишилася недопита пляшка вина. А я намагалася не дати йому впасти і розбитися, тому що пляшка вина була дуже потрібна, а він виявився єдиним сміливцем. Так, ось такі вони прес-тури. А з начальником, до речі, мені неймовірно пощастило. Ми пропрацювали разом близько півроку, після чого один за одним благополучно звільнилися. Ну як, благополучно... Не знаю, як він, але мені довелося повоювати за свою зарплату, яку мені хотіли виплатити не всю, оскільки я «надто несподівано вирішила покинути компанію». Довелося зчинити невеличкий скандал, роздмухати трохи пліток, одягнути яскраві окуляри і гавайку і знову йти в кабінет маркетинг-директора, доводячи, що вони зобов'язані виплатити мені всю мою зарплату. Зарплату виплатили. Репутацію собі підмочили, хоча, судячи з усього, їх це мало хвилювало. Порівняно з тим, які інтриги і перепетії творилися в кулуарах цієї компанії, зарплата якоїсь неврастенічної копірайтерки - це просто пшик.

Саме на цьому боці клієнта я зустріла мою улюблену блондинисту стерву, про яку писала раніше. Вона була горілчаною королевою, завідувала всіма горілками в портфелі компанії, що вважалося вищою лігою. Красива, яскрава, статна і розбирається в горілках - вона була мрією, а не жінкою. Ніхто не міг описати душу горілки так, як це робила вона, а тому всі мої тексти вона із захватом переписувала і переписувала. Я не ображалася. Ми ніхто не ображалися одне на одного, оскільки всі ми завжди були трохи під шафе. Можливо, тому я ходила гуляти на цвинтар... не знаю, але звільнитися звідти було гарною ідеєю з усіх боків: щоб не спиячитися, щоб не впасти в депресію під час обідніх перерв, щоб не зламати собі ноги дорогою до офісу, щоб не вставати о 6-й ранку і бігти за маршруткою з матюками напереваги, а ще щоб не загніти в тухлій атмосфері совдепівського «не креативу». Єдиний яскравий момент із цього досвіду - це, звісно ж, незабутній прес-тур на заводи Коблевого: обрізка виноградників, заглядання в чани, вечірка до упаду з Двома Товаришами під легендарний Countdown і довга низка оглядів горілки Хортиця, яких я так і не поклала у своє портфоліо. Ось і все. Ось і все.

А в другій частині цього вкиду ми поговримо про цигарки. Якщо ви ще не курите, то ми йдемо до вас...;)