Вкид №19 - Міжкар'єр'я. Частина 3. Велике повернення

Я сиділа на крою ліжка й акуратно струшувала в смітник рукопис своєї нової книжки разом зі своїми творчими амбіціями. Акуратно, бо я все ще любила це творіння. У смітник, тому що воно було жахливим. Разом із рукописом я викидала в трубу і рік своїх потуг і зусиль на його написання. Що ж, я приїхала в Америку, щоб написати книжку, а натомість заробила кілька нових психологічних травм, біль у спині та депресію. Ура! Моє невдале весілля вилилося в запеклі заняття тенісом і в результаті - в хорошу форму. Вже непогано. І в якийсь момент я вирішила закрити цю частину життя і повернутися назад. Повернутися туди, де було весело, де я почувалася на своєму місці, де на мене чекали і любили - в українську рекламу.

Коли ти випадковий креативник-емігрант із країни третього світу, навіть із навичками та досвідом, тебе ніхто не чекає і не любить у місцевій рекламній індустрії. Я написала кілька десятків листів у різні рекламні контори свого штату з проханням узяти мене безплатно волонтером мити підлогу в кабінеті креативного директора. Але не отримала жодної відповіді. Тоді я написала одного листа до моєї колишньої рекламної агенції в Києві й отримала негайну пропозицію почати працювати вже зараз, з Америки, віддалено. Тоді я замислилася над тим, як часто люди біжать за кращим життям в Америку, а я так і не змогла знайти його там. Виявилося, що моє краще життя продовжувало чекати на мене в моїй рідній Україні. І не довго думаючи, я зібрала валізу і звалила на батьківщину, де за 5 років сама стала креативним директором, у кабінеті якого інтерни підмітали підлогу своїми штанами, із захопленням слухаючи мої лекції про креатив. Але ще до цього я виграла кілька тендерів своїми ідеями для заходів, працюючи віддалено з Америки на моє улюблене рекламне агентство в Україні. А по приїзду я палко обійняла всіх людей, з ким ми листувалися три місяці по роботі, і під загальні оплески зайняла місце щасливого копірайтера вже на постійній основі в офісі. Починався 2012 рік.

Рік, який приніс Україні божевільне за емоціями літо, коли збірна України дебютувала в чемпіонаті Європи, обігравши Швецію з рахунком 2:1. Я пам'ятаю ці дні. Київ ревів і гудів. Вулиці були переповнені людьми, які розмахували прапорами, з розмальованими обличчями, у яскравих жовтих футболках. Ми обіймали один одного, абсолютно незнайомі люди, кричачи і плачучи від щастя, тому що це була наша спільна перемога і наша єдина ейфорія. У той час ми працювали з Coca-Cola, яка виступала спонсором турнірів, і мали особливо тремтліве ставлення до всіх футбольних заходів. Окрім того, що ми безкоштовно ходили на ігри, ми вболівали за нашу сбірну несамовито. Я тоді була закохана в Андрія Вороніна. Він був моїм ідеалом чоловіка. Здебільшого, я дивилася тільки на нього і мріяла, що одного разу вийду за нього заміж. Моє таємне бажання я посилала у всесвіт щодня, і одного разу всесвіт дав мені шанс його реалізувати. Тоді Андрій розлучався зі своєю першою дружиною, і після чемпіонату приїхав до рідної Одеси у відпустку. Ну хіба не чудовий момент, щоб знову його охомутати? Через п'ять рукостискань в інтернеті я вийшла на його близького друга, якому написала, що я журналістка і хочу приїхати взяти інтерв'ю в Андрія в Одесі поки він там. Друг сказав, що це можливо організувати, і що мені краще приїхати в найближчі кілька тижнів. Я вже купувала квитки на поїзд Київ-Одеса, не вірячи своєму щастю, коли раптом доля втрутилася і змусила мене залишитися вдома. Я так і не побачила Вороніна наживо, так і не спокусила його своїм любовним журналістським елексиром, але те, що синій птах точно летить до нас у руки, коли ми цього дуже хочемо, я переконалася на власному досвіді. Головне, не провтикати і вхопити цього птаха за хвіст. А якщо не вийшло, як у мене, то чекати наступного прильоту. Адже він точно прилітає не раз у житті. Доречі у те літо Воронін зустрів в Одесі дівчіну, яка стала його другою дружиною. А це могла би бути я... Енівей...

Після грандіозного футбольного чемпіонату, що приніс славу і помітність Україні в усьому світі, я зазбирався в Америку знову. У середині липня 2012 року ми всім колективом агентства зібралися навколо мого офісного столу, розписуючи сувенірний м'яч Чемпіонату Європи 2012. За тиждень я летіла до Нью-Йорка і мала віднести цей м'яч як вітальний подарунок до головного офісу мережі нашого рекламного бренду. Це була абсолютно відчайдушна ідея, але я ідеально підходила для цієї місії, адже знайти більш відбиту людину, ніж я, було складно. Та й візи давали не всім. Та й не протоптаною ще була стежка до далекої землі з України, а тому колеги із заздрістю і захопленням збирали мене в заморський шлях, закарбовуючи на футбольному м'ячику свої побажання англійською мовою. Спойлер: м'ячик я довезла, і він досі зберігається в штаб-квартирі Havas (колишньому на той момент Euro RSCG Worldwide) у Нью-Йорку.

Я стояла перед величезними скляними дверима в самому центрі Мангеттона і дихала через раз. Мені було лячно заходити всередину, але на мені лежав обов'язок перед країною - принести дари чужоземним братам по індустрії. Гумовий м'ячик раз у раз обливався потом моїх долонь, поки я намагалася охопити поглядом неосяжну будівлю рекламного гіганта. За 15 років я працюватиму в такому ж американському гіганті і вже не боятимуся відчиняти двері великих офісів у Бостоні та Вашингтоні, але тоді це був момент істини для мене - маленька дівчинка з нікому невідомої країни переступала поріг легендарного креативного агентства в Нью-Йорку.

Що ж, усе що ми знали про американців тоді, підтвердилося моїм особистим досвідом спілкування з ними. Вони були нудотно милими, відкритими і товариськими. Вони не просто впустили мене до офісу, а й провели всіма кабінетами, познайомивши з усіма креативними та арт-директорами, які були на місцях. Вони гордо презентували свою кімнату пошани, де на скляних полицях сиділи Канські Леви в сріблі та золоті поряд з іншими нагородами та медалями. Вони з великим здивуванням дивилися на м'яч, який я їм простягнула в якості подарунка з Українського офісу, намагаючись пригадати, що таке Чемпіонат Європи з футболу, та непомітно перепитуючи одне одного, що таке Україна, де це, та чи одне це й те саме, що й Росія.

Я була горда собою. Вони не знали, що таке Україна і тим паче, що в Україні є офіс, який до того ж функціонував за європейською франшизою, проте після мого грандіозного візиту вони точно загуглили, де знаходиться Україна і що Україна - це не Росія. Я гуляла довгими витіюватими сходами між поверхами і читала написи з назвою всіх міст і країн, де розташовані офіси агентства. України там не було. Росія була. Це було прикро, але я відчувала, що поклала початок інтеграції України у свідомість тупих американців.

Коли я йшла, вони мене обіймали і захоплено дякували за візит і подарунок. Вони милі й приголомшені, думала я. Напевно я була першою українкою, яка переступила поріг їхнього офісу. Вони запросили мене ввечері на вечірку на даху їхнього офісу, і я із задоволенням погодилася, але оскільки шопінг у Нью-Йорку - це окремий вид наркотику, то на вечірку я успішно запізнилася і прийшла, коли вже всі роз'їхалися по барах, а на столі залишалося тільки трохи пива. Я відкрила пиво і втупилася на шикарний краєвид із тераси нью-йоркського хмарочоса. Внизу повзали жовті таксишки. Небо розрізали гострі кам'яні споруди. Мегаполіс жив своїм життям. Тоді мені здавалося, дуже романтичним життям, як у голівудських фільмах. Принаймні, саме так я відчувала себе, стоячи на даху крутої рекламної агенції - героїнею Mad men. А ввечері того ж дня я вирушила на «останній» коцент Pink Floyd, що власне і було метою моєї чергової поїздки до США. Я не знала жодної пісні цього гурту і ніколи не була їхньою фанаткою, але відмовитися від пропозиції друга помчати в Америку і назад на якийсь там концерт, ну вже ні.

Через два тижні я повернулася в Україну щаслива й окрилена. Моє міжкар'єр'я офіційно закінчилося, і я продовжила ще довго працювати в різних рекламних агентствах Києва, неминуче просуваючись кар'єрними сходами вгору. Тема Америки закрилася для мене на довгих 10 років. А потім відкрилася знову. Але перед цим я встигла попрацювати і на стороні клієнта, і дотягнутися до скляної стелі креативного директора. Але про все по порядку...